Іван Марчук. Інтерв’ю з генієм сучасності

<p>Його знаменитий «пльонтаризм» прикрашає багато галерей і колекцій мистецтва у всьому світі. Його творчість – результат досконалої майстерності митця і Божого дару. Навіть ті, хто не розуміє картин майстра, визнають його унікальний талант. Про народження, життя й місію своїх творів «КЖ» розповів наш геніальний сучасник – народний художник України.</p> <p><strong>Іван Марчук</strong></p> <p><em>Народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Член наукової ради «Золотої гільдії» Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі. Входить до рейтингів 100 геніїв сучасності британської газети The Daily Telegraph та міжнародної консалтингової компанії Greator Sinectics. Художником проведено близько 150 монографічних виставок на п΄яти континентах світу, створено тисячі полотен. Вплив його полотен на глядача порівнюють з дією 25 кадру, котрий впливає на підсвідомість і тому закарбовується в пам’яті назавжди.</em></p> <h2>Як людині почути голос душі?</h2> <p>Духовність – це не тільки церква. У деяких із них я бачу найменше духовності. Духовність – це творення духу. Я все життя шукав істини через йогу, через інші так звані «культи релігійні» – це була боротьба із самим собою. Йоги мені багато дали, особливо духовна йога. До буддизму вона не має стосунку, то зовсім інша категорія духовності. Я любив експериментувати над собою. Тіло є, то треба з ним щось робити. Після йогів мене дуже зацікавили Шелтон, Брегг, гігієністи, клініцисти, голод, сироїдіння, сокоїдіння. Усі ці технології випробував на собі. Було цікаво. Тепер надаю бажаючим консультації з дієтології. Та головне – не їсти того, що виробляється на фабриці та продається в пакетах.</p> <p><img alt="Сходить сонце над Дніпром 2003" src="/images/image/article/я-есть_замена-0-1133734168-726703770.jpg" style="width: 850px; height: 661px;" /></p> <p><em>Іван Марчук «Сходить сонце над Дніпром». 2003. Полотно, темпера. 100х130</em></p> <h2>А що найголовніше у творчості?</h2> <p>Найголовніше у творчості – писати ті картини, яких ще не було. От і все. Береш полотно, дивишся на нього, думаєш – і починається діалог, чи не починається. Було в мене таке полотно, на якому я малював чотири картини і знищив, не закінчив його. Таке теж буває – не щастить, то й не щастить. А як щастить, то співається. Я більше люблю писати картини, на яких не знаю, що робиться. Форма до форми в’яжеться, в’яжеться, допоки не виросте в цілий «будинок», так би мовити. Імпровізація – це незнаний, невідомий світ, і художник потім стає не таким, як усі. І тоді він може серед мільйонного хору художників у світі знайти своє обличчя. Хто подивиться раз Марчука – то вже запам’ятає і впізнає всюди.</p> <p><img alt="Пробудження 1992" src="/images/image/article/ya-est-0847479126-520463035.jpg" style="width: 850px; height: 651px;" /></p> <p><em>Іван Марчук "Пробудження". 1992.Полотно, акрил, 100х120</em></p> <h2>За якими критеріями картину можна визнати хорошою?</h2> <p>Багато є критеріїв – кожна картина складається з певних форм, ритмів, колористики. Все повинно бути зроблене відповідно. Це як сформована новонароджена дитина – у неї є все, що потрібно. Так і в картині – всі компоненти мають бути.</p> <h2>Чим ви надихаєтеся?</h2> <p>Нічим. Я раб, котрий прикутий до мольберта. Як робітник, який стоїть біля конвеєра. Він може відійти, відпочити, погуляти, але є обов’язок. І в мене є обов’язок – народити щось велике.</p> <p><img alt="Іван Марчук Золота симфонія.1994" src="/images/image/article/391-zz16-01102060304-264182518.jpg" style="width: 850px; height: 753px;" /></p> <p><em>Іван Марчук «Золота симфонія».1994. Полотно, акрил. 90х100</em></p> <h2>Як приходить відчуття, що картина вже на тому рівні досконалості, що додати нема чого?</h2> <p>То моє болюче місце – підписатися. От картина, і я до неї вертаюся і вертаюся… Ніхто не може сказати, скільки там вже сотень покладено мазочків і точок, формочок, а вони там ще потрібні! І я вертаюся до неї, і пишу другі, а потім – знов до неї, намагаюся її вдосконалити. То є формальне мислення, конструкція композиції, де має бути все і нічого зайвого. От твориться твір: є прості твори за конструкцією, а є дуже складні, і з того всякого «сміття», скажімо, треба зробити єдину композицію. І хтось дивиться та думає: «Невже це людина зробила?!» Це творіння, це муки і радості.</p> <p>Якось прочитав книжку Ірвінга Стоуна «Муки і радості» про Мікеланджело. Я взяв її на голодовку – і за сім днів прочитав 900 сторінок. Вона мене кормила, так би мовити. І я дійшов висновку: чим менше людина їсть і спить та чим більше вона працює в радість, тим довше живе. У мене два улюблених одержимих художники – Ван Гог і Мікеланджело… А третій – я.</p> <p><img alt="Іван Марчук. Автопортрет «У дорозі». 1986" src="/images/image/article/207-r019-0-20705331541470680921.jpg" style="width: 850px; height: 854px;" /></p> <p><em>Іван Марчук. Автопортрет «У дорозі». 1986. Полотно, темпера, 80х80</em></p> <p>Інтерв’ю провели Наталка Тлумацька, Ірина Скрипак</p> <div class="article-relative"> <p><a href="http://koleso-gizni.com.ua/Zhurnal_trening/2018/5-118">Повну версію інтерв’ю читайте у № 5 за 2018 журналу-тренінгу “Колесо Життя”</a></p> </div>

КОММЕНТАРИИ : 0