«Я крихітна піщинка, але коли я рухаюся своїм шляхом – я раптом стаю потрібним цілому Всесвіту»

У людини перед Новим роком часто з’являється почуття провини за те, що щось не було зроблено. Мені нещодавно на майстер-класі одна жінка-психолог сказала, що в психології часто використовують термін «екзистенційна провина» – відчуття, що ти не можеш просто насолоджуватися тим, що ти є. І психологи рекомендують це почуття перебороти, тобто пробачити собі, дозволити собі просто бути, бо ти повноцінний вже від самого факту, що ти існуєш. І в цьому також є своя правда. Ця психолог сказала, що насправді відчуття провини виникає, коли в тобі щось закладено, – місія чи, скажімо, якісь таланти. І життя очікує, що ти ці таланти будеш розкривати, реалізовуватися. Коли ми їх не розкриваємо, у нас виникає почуття провини.

Як людині, яка також колись стикалася із почуттям провини, мені її слова дуже відгукнулися. Я теж довго намагався побороти в собі екзистенційну провину, бо думав, що є інша позиція – свободи. І вона дійсно є, ця позиція свободи, коли ти нічого нікому не винен. Але – це не зовсім щастя. Це певне положення нуля, де немає ні щастя, ні страждання.

А для чого ми це все робимо – вчимося, змінюємося, кудись ідемо? Для того, щоб стати щасливими. Якщо ми хочемо, щоб наше щастя вимірювалося не нулем, а ішло «в плюс», нам потрібно розкривати те, що вже закладено в нас. Шляхом до цього є прислухання до свого покликання. Екзистенційна провина, яка не дає спокою, дуже часто вказує нам на ту сферу життя, в якій ми могли б розвинутися, розкритися, але не розкрилися поки що – через лінь, через страх свій, через якусь удавану скромність. Тому потрібно спитати себе: що я не зробив? Що я боюсь робити? З якої сфери ця провина приходить?

Я можу просто поділитися своїм досвідом, тому що до мене відносний успіх прийшов доволі рано, мені було 18-20. І до 24 років у мене вже назріло відчуття, що цього «успіху» хочеться позбутися. Я не розумів, за що мені прийшло це писання і що мені з цим робити, для кого я пишу, і тому я перестав писати. Займався якимись сторонніми речами – отримував іншу освіту, займався редакторською діяльністю в журналі, на телебаченні – що завгодно, тільки не література. Але відчував, що я кудись все більше віддаляюся від цього внутрішнього відчуття благополуччя, спокою. І врешті-решт внутрішня боротьба настільки виснажила, що я відчув: в Україні просто нема сил залишатися, все тут нагадує мені про мій внутрішній біль, з яким я не хочу рахуватися. І я поїхав у Єгипет, на Синай, де провів практично рік.

Тільки одруження, яке сталося там, в Єгипті, тільки моя перша дружина мене підштовхнули до того, щоб я закінчив роман, який ніяк не міг закінчити. Коли я його закінчив, я зрозумів – це воно. Хай там що, воїн мусить битись, художник повинен малювати, а я маю писати. І я почав писати, спочатку якось косокриво, тому що довго вже не писалося, але нові оповідання почали народжуватися. Потім написав повість – одну, другу, потім роман – і пішло вже легше-легше-легше, і я відчув, що знову повернувся на шлях, який згубив. І з тих пір стараюся дуже міцно триматися за нього, дуже бережу і ціную, щоб не схибити, не відхилитися. Слідування йому дає мені відчуття захисту, відчуття, що я на правильному місці у Всесвіті. В мене є спокій, що мені приходить та інформація, яка мені має прийти, що я зустрічаюся з тими людьми, з якими маю зустрітися, саме тоді, коли потрібно. Все відбувається так, як належить.

Мені здається, цілісність виникає тоді, коли людина потрапляє на свій шлях, коли вона відмовляється від оманливо престижних речей, повертається до свого покликання і починає рухатися далі. Інакше кажучи, коли людина починає визнавати, що, крім неї, в цьому Всесвіті ще щось існує, що існує сам Всесвіт, коли з’являється відчуття десь навіть безпорадності і готовності довіритися життю: саме в цей момент проявляється здатність бачити світ цілісно. Я крихітна піщинка, але коли я рухаюся своїм шляхом – я раптом стаю потрібним цілому Всесвіту. Знаєте, як маленький еритроцит, який сам по собі може перенеси дуже-дуже мало кисню, одним еритроцитом більше, одним менше – не велика проблема. Проте для тіла може бути проблемою, коли цей еритроцит десь там перетворюється на тромб у судині. І тоді все тіло може померти. Але коли він на своєму місці, доносить кисень, він робить вклад у життя цілого тіла і виявляється потрібним для всіх. І я це теж для себе дуже сильно пережив. Коли почав знову повертатися до літератури, то зрозумів, що є дуже багато того, що мені хочеться сказати, і є дуже багато можливостей це зробити, і залишилося тільки сказати собі: «А чому ні? Так. Можна це робити». І коли почав писати, відчув, що до мене знов починають повертатися сили, починає приходити розуміння, як речі пов’язані між собою. Інакше кажучи, коли ти розумієш, що десь у Всесвіті є центр, в тобі теж цей центр з’являється. І коли ти розумієш, що Всесвіт є така цілісна річ, і ти є частинкою його, ти теж сам по собі стаєш цілісним. Цілісність бачення тоді приходить сама собою, дуже природнім способом.

Повне інтерв’ю з Любомиром Дерешом опубліковане в журналі-тренінгу «Колесо Життя» №10 (102)'16.

Автор фото: Дмитро Ларін

shortcut

КОММЕНТАРИИ : 0